Перша публікація у пресі, 1977 рік
Краса життя
Ліричний роздум
Виросла Квітка… Насіння, кинуте в землю давно, а паростка довго не було. Стеблина випнулась тихо, непомітно і стала прекрасним кущем, на якому заяскравіла Квітка.
Горнулася Квітка до людей… Всміхалася вона до неба, до сонця, до вітру, і вони відповідали їй тим же. Та пройшов час, і якось повіяв злий Вітер. Його хвилі шарпали Квітку. Вона лише стогнала і все немов рвалась злетіти, втекти від Вітру. Та ба!
… Квітка упала додолу. Вітер все шарпав її, відриваючи пелюстки, вони, злітаючи, ще щось шептали Землі. Сумно стало, – затужило віття Дерев, а Вітер все дихав злобою. Та пройшов час, і злий Вітер затих, улігся.
Минали дні… Вітер не прилітав більше у ті краї, де росла Квітка.
Спочатку люди, заклопотані своїми справами, забули про дивну Квітку, тим більше, що вона загинула від злого Вітру: лиш іноді яка-небудь з пелюсток, злітаючи над землею від подиху доброго Вітру, ще тужила за красою своєї господині.
Так ішов час… Якоюсь пусткою дихало місце навколо куща… Аж ось з’явилася Людина, яка почала дбайливо доглядати кущ, обкопувати його, поливати водою…
І раптом одного сонячного дня розцвіла на кущі ще одна Квітка. Вона потягнулася до сонця і до людей, і люди не дивувалися, вони ж бо звикли, що прекрасне не вмирає, адже прекрасне – це життя. А творцем його є Людина.